Сьогодні бачила своє майбутнє. Здивувалася, навіть сильно. Все опинилося навіть краще, ніж я розраховувала. Я стояла біля навчального закладу, біля мене були люди, вони розмовляли зі мною, щось розповідали, не сміли глузувати. На мить мені здалося, що вони якось мене бояться, але нічого не приховують. Там, у майбутньому, моя мрія справдилася: від мене нічого не приховують, але й не вплутують мене у свої проблеми. Це приємно. Скоріше б потрапити в майбутнє. Як дитина, знаючи наперед, що їй подарують, не може дочекатися подарунка, так і я не можу залишатися в теперішньому часі. Але є ще деякі справи й тут. От дочекаюся матері й тоді настане щасливе майбутнє. Я буду приносити їй цукерки додому, а вона зрадіє, що я повернулася раніше. Ми будемо довго сидіти поруч, потім вона перша здійметься в повітря й ніби розтане перед моїми очами. Я тільки почую, як завжди, лагідні слова: “До завтра. Тебе, мабуть, хтось чекає.” А мене й справді чекає той, що не дає спокою ні мені, ні моєму телефонові. Я так хочу затриматись, але знаю, якщо це станеться, то завтра нам вже не буде про що мовчати. Вона знає, що в мене все добре з мого мовчання. Якщо б я намагалася щось вимовити, то забула б про ті цукерки, що танули в сумці. Я б тоді мовчки не згадала про того хлопця, що вже майже годину хвилюється за мене біля під’їзду. Завтра я знову буду мовчати, бо поки що справді все добре. Скоріше б настало це майбутнє.

Головне, що зрозуміла. В мені помилка. Раніше на інших скаржилася, бо не розуміла. Тепер ніби-то інакше. І знову це “ніби-то”. Тепер не так все просто буде. Треба дуже сміливим бути, щоб мене образити. Більше не вийде . Обіцяю. От прийдеш ти, одразу все зрозумієш, побачиш, що все інше, не таке, як було раніше, не гірше, не краще, просто інакше. Одразу згадаєш, як раніше було, як легко, як доступно, але не зовсім цікаво. Було швидко, як яскрвий уривок з довгого роману. Найяскравіший. А ти непоганий, це я, знову щось вигадала. А ти приходь, не залишай мене холодними вечорами. Нечасті зустрічі можливо врятують мене від остаточного божевілля. Виявилася іншою, різна для всіх, тільки для себе яка вже й не пам’ятаю. А в тебе не все ідеально: ти не такий, як хотіла, як уявляла, прямий, без особливих прикмет. Тебе легко знайти серед чоловіків, так само легко й загубити. З батьком не знайомиш, а я все тягну тебе до річки. Ти вже вивчив мої звички, хоча й зовсім не чекаєш від мене бажаних речей. Знаю, якщо зізнаюся – втрачу. Не те, щоб жалілася потім. Так, тільки сумувати, мабуть, буду. Недовго, неважко. Хочеш, я вмію робити подарунки. Ти не уявляєш, скільки раз на день я згадую про тебе. Ти навіть не уявляєш. Моя межа завжди поза мною. Я її не бачу, хоча й відчуваю я почну одразу, не спочатку, одразу, різко, невпевненно, але гаряче, запалю, залишу палати й піду далі, не прощаючись. Знаю: тобі боляче буде, та мені ще більше, тому й казати не буду. Також змовчиш, побачиш, але не скажеш. З тобою чомусь стримуюсь, себе не впізнаю, раніше навіть не ховала очей. Тепер інша справа. Вона в тобі. З тобою я нова, собі геть нецікава, а ти звертаєш на мене увагу. Не бачу майбутнього, щось не те з розумом, від серця відокремився, але де я зараз тільки ти бачиш. До серця, як до розума – далко. А ти – ось. Поруч. Не кохаю, з тобою поруч приємно. Здається, звикаю.

Це тільки здається, що треба чогось особливого, а насправді, хочеться звичайного щастя. І воно зовсім не в тому, щоб він кожного дня приносив квіти до твоїх дверей чи купував якісь подарунки, ціною яких він вимірює своє кохання до тебе. Воно в тому, щоб він дивився на тебе таким само закоханим поглядом, як і ти дивишся на нього. Щоб казав приємні речі, від яких завжди ніяковієш. Щоб, коли ти підходила до нього та нахиляла свою голову до нього, він обійняв тебе своїми руками дуже міцно і тримав би довго. Щоб, коли ти всміхалася до нього, він би казав яка в тебе гарна усмішка. А коли зазирнеш в його очі, не хочу я, щоб ти бачила те, що він там від тебе так довго ховає. Нехай ховає, нехай думає, що я не здогадуюсь. Сама себе знов обманюю, та знаю, що, коли не думаю про весь той бруд, то й почуваю себе спокійно, засинаю в його обіймах, тону в його очах, купаюся у хвилях його долонь, не хвилююся чи потрібна комусь моя допомога, бо й не можу допомогти. Якої допомоги можна чекати від щасливої людини, в якої очі сяють, немов у дитини, на день народження якій подарували найжаданіший подарунок? Коли ти хочеш йти вулицею, а твої неслухняні ноги здіймають тебе у повітря й несуть за твоєю долею, ти можеш допомогти лише поглядом співчуття. Мрії здійснюються, а принц приїжджає, хоча іноді й без того білого коняки, заради якого, взагалі-то, й чекають принців.

Загубила усі слова, тільки поглядом кричу до нього, чи не забув ще мене, чи пам’ятаєш той кожен подих, кожен дотик. Пам’ятаєш свої обіцянки, де вони тепер? Чому не скажеш, що не виносиш мене, що не можеш більше мене бачити? Допоможи розпочати, сама не зможу. Знову проводиш по моєму волоссю, чому б собі це не дозволити? А мені що до того, стою перед тобою, ніби благаючи про допомогу, а ти теж мовчиш. Очікування неможливого. Мовчання обіймає нас, закриваю очі, знову нічого, пробач, не виходить. Один вихід – прощавай, не пробачу тобі моєї провини. Час пройде і ми знову заговоримо, як старі друзі. Значить, усе безнадійно зруйновано. Бачу, тобі теж боляче, а від слів ще більше серце крається. Маєш друзів, не такий, як усі. Не залишу тебе на самоті, та й з тобою не залишусь, бо покарання буде зранку холодним, майже крижаним вітром мені в спину, чому ж не в обличчя? Нехай, хоча б очі закрию, та все одно тебе тільки бачу, приємна картина. Чула твою історію, своєї казати не буду – повіриш. Побачимось колись.

Знову сама. Сама так захотіла. Сама йому піти наказала. Але й серце моє з ним пішло. Про послугу не просила, не встигла, пішов. Вже починаю чекати того дзвінка від нього. А казала, що довго не можеш забути образи. Швидко. Вже минуло. Якби він був зараз поруч, то, мабуть, так би й лежала в нього на плечах до ранку. Отак би легла й лежала б. Знову щось майнуло за вікном. Та то вже ніч, а я все ще з сонцем розмовляю. Вже й місяць з'явився, хоч з ним пораджуся. Та начебто й не хотіла образити, а так само вилетіло з вуст. Тепер жаліюся. Ненавиджу себе за це. Треба тепер пробачення просити. Так довго я ще не чекала від себе відповіді. Зараз же піду, він не винний. Це все я, сама собі поганий настрій створила, а вчора разом стояли, дивилися один одному у вічі. Як у вальсі голова обертом пішла, а він все дивився так глибоко, здавалося, що в душу зазирнув. Так добре, що не сама піду, дощ зі мною збирається - це значить треба йти, бо, якщо б не прийшов він, мій найближчий, найсумніший товариш, то й сама б не зважилася. Ніби руку відтяло біля його дверей, не можу навіть поворухнутись. Чому? Боже, дай сили, щоб встояти й сказати те найголовніше, чого не встигла. А він навіть й не чекав, бо ще свіжа рана в його душі після тих мерзенних образливих слів, бо ще болить те, про що мовчить зараз, не має слів, тільки щось думає собі, стоїть на порозі разом зі мною. Обидва зараз слів не маємо. Може б хто підказав? А той диявол зі мною не піднявся, залишився внизу, чекає, мабуть. Через нього зараз крапає на підлогу та частина моєї душі, та моя краплина, яка на колінах благає вибачення, але ж я встояла, а він - ні, бо він - справжній, а я лише картинка...

А він прйде завтра. Він буде розповідати, що сьогодні з’явився перший сніг, ніби я сама не знаю. Тільки він лежить вже четвертий день, я відчула його з першої секунди чотири дні тому. Саме стільки він не приходив до мене. Я пробачаю, а він не вірить, тому й виправдовується тим, що розповідає про сніг, що сьогодні почне танути. Я бачила сьгодні сон, ніби я чекаю того, хто ніколи не прийде. І я це знаю, знаю напевно, що він не повернеться, але ця надія не відпускає мене, не дає дихати, встромила в горло свій магічний жезл, намагається повернути мене до життя, примушує мене забути про те, чим я живу, заради чого прокидюся і лягаю спати. А він мовчить зараз і ховає очі на підлозі. Я давно вже знаю те, що він намагається сказати, чого не може сказати зараз. Він їде далеко і надовго, але важливо не це. Він їде не сам, з нею. А я залишаюся тут, де сиджу і сидітиму, чекати довго не буду. Я легко розлучаюся з тим, що не належить мені. А він скоро повернеться. Я це знаю, бо інакше б він не прийшов сьогодні. Мабуть розповість про те, що їде в останній день, коли не стримається і впаде до моїх колін. Він думає, я не бачу цього снігу, та я б змогла перша розповісти йому те, що сніг мені наговорив. Саме він проговорився про твій від’їзд, а ти не знав. Не знав, бо був, як завжди, дуже зайнятий. Тобі це навіть личить. Ти думаєш, я не бачу тебе, та ти помиляєшся. Я не бачу твоєї образи в її очах, я не бачу зради та неволі, я навіть не бачу кольору своїх стін, бо воно мені байдуже. Якби ти знав, як я чекаю на тебе, як прислухаюся до всього. Я вже знаю: коли ти йтимеш до мене – я зрозумію це перша. А якби ти зараз подивився у вікно, ти б побачив, як набридлливо тане той сніг, що про нього ти щойно розповідав.